Маріан ТОКАР, ГО "Вільний соціум", д. держ. упр.

Сучасний стан життя України як держави, що постійно анонсує безповоротний демократичний шлях розвитку, змушує до ефективнішого співробітництва між головними відповідальними суб’єктами публічно-управлінського процесу, а саме – державними органами влади, органами місцевого самоврядування та інституціями громадянського суспільства, серед яких не останню роль повинні відігравати неурядові громадські організації.

Питання взаємодії інституцій держави та громадянського суспільства неодноразово ставали об’єктом дослідження в Україні. Попри це, окремі аспекти співпраці органів державної влади, місцевого самоврядування й конкретно громадського «сектора» ще потребують практичного вивчення. З’явилися нові обриси предметного поля в середовищі громадянського суспільства, що зацікавлюють дослідників своїм змістовним наповненням (громадські ради, територіальні громади, громадські корпорації, грантові виконавці (союзи) тощо). Поряд із цим з’являються нові підходи до переформатування публічних відносин та застосування цільової спрямованості ідей і практичних дій із метою забезпечення публічних (насамперед, соціальних) інтересів громадян (управлінські інновації, ребрендинг, діджиталізація, інжиніринг тощо). Особливо це стосується специфічних обставин розвитку в регіонах із вразливою соціальною інфраструктурою (тут розглядається соціальна інфраструктура як комплекс об'єктів та сфер послуг, які повинні забезпечувати умови функ­ціонування суспільного виробництва і нормальної життєдіяльності громадян).

Попри розуміння важливості розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні, активність і цілеспрямованість громадських організацій досить часто обмежується як нормативно-правовою невизначеністю параметрів їх діяльності, так і неналежним сприйняттям громадських ініціатив регіональною владою та місцевими громадами, скепсисом щодо ефективності «третього сектора», встановленням цільових «донорських» меж у грантовій діяльності. Слід більш ефективно використовувати потенціал інтеграції досвіду, ініціатив і можливостей представників органів державної влади, місцевого самоврядування і громадських організацій для вирішення чисельних суспільних проблем на місцях. Названі проблеми постають відповідними завданнями дослідження, з метою їх чіткого обґрунтування для практичного вдосконалення в процесі взаємодії інституціональних феноменів держави і громадянського суспільства.

Відповідно до цього, ставиться мета розширити прагматичну суть міжсуб’єктних комунікацій та їхнього впливу на соціальну інфраструктуру із проекцією провідної ролі громадської організації. Характер публічних взаємовідносин органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інституцій громадянського суспільства повинен бути побудований крім іншого і на трьох невід’ємних один від одного принципах – демократичності публічного управління, соціальній взаємодії й правовій певності. Ці принципи повинні враховувати цінність управлінських інновацій як інструментарію державної політики сприяння розвитку громадських організацій, яких розглянуто соціальними провайдерами у суспільстві. Вважаємо, що тільки завдяки спільному усвідомленню зацікавленими сторонами цих принципів вдається встановити чіткі межі інтересів публічної влади та інституцій громадянського суспільства, розмежувати їх повноваження, здійснити прагматичну оцінку можливостей і реальний моніторинг проблем, прогнозування й планування дій у конкретно визначеному соціальному просторі.

Громадські організації, які заявляють про готовність до такої публічної співпраці й виступають з ініціативами надання соціальних послуг, повинні стимулюватися державною програмою підтримки інституцій громадянського суспільства й отримати «карт-бланш» на виконання певного соціального замовлення. Використання публічно-управлінських інновацій у цьому контексті є сучасною технологією розвитку суспільно-державних відносин і мають хороші перспективи для виконання допоміжних соціально орієнтованих функцій, особливо в регіонах із вразливою соціальною інфраструктурою.

Логіка сказаного випливає з того, що держава й надалі залишається в Україні гарантом реалізації принципу соціальної справедливості, соціальним інститутом, який на основі виваженої та ефективної політики регулює та супроводжує процес забезпечення гідного існування всіх громадян. Однак, слід розуміти чіткі межі впливу на виконавців соціальних замовлень, оскільки перенавантаження державного контролю за громадськими організаціями порушує засадничі принципи громадянського суспільства. Тому потенціал взаємин органів державної влади, органів місцевого самоврядування й громадських організацій криється в інтеграції їхнього досвіду, ініціативності й реальних можливостей та перезавантаженні норм публічної взаємодії між ними.

Щоправда, забюрократизованість органів державної влади, що доволі часто є адміністративним «вірусом», гальмує використання такого потенціалу й передається часом і органам місцевого самоврядування. Відтак, третя сторона згаданого процесу – громадська організація – залишається наодинці зі своїми досвідом, ініціативою та можливостями. При цьому, з одного боку, базові принципи демократичності публічного управління, соціальної взаємодії й правової певності практично не порушуються, але з іншого – існує серйозний психологічний бар’єр із боку владних інституцій, який укоренився ще з часів комуно-радянської системи і гальмує процес взаємної довіри державних органів влади та інституцій громадянського суспільства.

Разом із тим, на наше переконання, застосування різноманітних механізмів публічно-управлінських інновацій мають значні перспективи у зламі усталених традицій, які на сучасному етапі розвитку людської цивілізації, глобалізаційних трансформацій, публічно-суспільних запитів і державотворчих викликів є застарілими і потребують значних змін, усвідомлених кроків та стратегічних планів. Це ж стосується й умов розвитку соціальної інфраструктури.

Громадська організація за своєю суттю підпадає під соціальний статус і має бути одним із головних гравців соціального розвитку країни. Водночас, вона має стати генератором становлення повноцінної соціально орієнтованої держави.

Досвід зарубіжних демократій безапеляційно вказує на те, що держава, здійснюючи курс децентралізації, свідомо полегшує свою місію й надає можливості для самореалізації органам місцевого самоврядування та громадським організаціям, які, вочевидь, краще володіють інформацією про наявні складностей, потреб і проблем конкретної місцевої життєдіяльності. У цьому контексті, зміст інтеграції досвіду, ініціатив та можливостей інституцій держави й громадянського суспільства набуває державотворчого значення.

Адже громадянське суспільство в сучасних умовах розвитку людської цивілізації стає амбіційним регулятором публічних від­носин соціуму й держави. Демократичні цінності, які закладені в програму розвитку чисельних світових держав, лягли в основу комунікаційних механізмів взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування й громадянського суспільства. При цьому останні мають неабиякі соціально-психологічні переваги й суттєво впливають на розвиток інституційних відносин у державі. Відтак, держава з повагою до суспільства визначає параметри політико-правового взаємовпливу, державного регулювання, політики розвитку інституцій громадянського суспільства, сприяє їх вмотивованій діяльності, стимулює їх соціальне, насамперед, призначення.

Загалом вивчення характеру й проблем взаємодії органів державної влади та інституцій громадянського суспільства вказує на низку позитивних і негативних тенденцій. Серед позитивів можемо назвати факт публічного залучення владними інституціями різних рівнів до співпраці в напрямку моніторингу суспільно значимих проблем на місцях та вплив на прийняття публічних рішень органами державної влади представників громадських організацій крізь застосування різноманітних інструментів, наприклад феномену Громадських рад при державних структурах. Однак цей процес із точки зору взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування і громадських організацій потребує переосмислення й вливання нових ідей у процедуру публічної співпраці. Адже, якщо в перші роки створення інституту Громадських рад відчутним було психологічне піднесення «третього сектора» й бажання принести реальну користь суспільству, то в останні роки внаслідок часткової недовіри представникам рад із боку публічної влади, формальності їхньої спів­праці, цей процес дещо загальмувався і потребує перезавантаження. Одночасно, у роботі Громадських рад відзначають низку недоліків, серед яких ігнорування владними інституціями питання надання необхідної інформації, рекомендаційний характер рішень рад, подекуди маніпулятивність взаємодії та ін. Ось тут слід скористатися підходами публічно-управлінських інновацій, що можуть оживити суспільно-корисний ефект від дій «третього сектора».

Разом із тим, слід зазначити про посильну допомогу гро­мадських організацій у питанні моніторингу й вирішенні чисельних проблем у локальному середовищі (соціальних, куль­турних, екологічних та ін.), використовуючи при цьому новітні підходи до управління та комунікації в сфері соціальної індустрії. Адже це випливає із суті діяльності громадських організацій і є добрим стимулом для впливу на прийняття владою необхідних рішень. Так чи інакше, а сучасний факт існування різних громадських інституцій свідчить про те, що рівень довіри до представників громадянського суспільства за роки незалежності України з боку органів державної влади зростає, хоча й залишається на досить задовільному рівні.

У цьому контексті запровадження публічно-управлінських інновацій як синергетичного ефекту взаємодії публічної політики і громадянського сектора може перезапустити характер співпраці між органами державної влади, органами місцевого самовря­дування та громадськими організаціями зокрема, які є пер­спективними провайдерами соціальних послуг й інструментом регенерації суспільної активності державотворчого спрямування.

Одним із таких прикладів є відродження волонтерського руху в Україні, що стало відчутним в останні роки. Це значною мірою прискорює розвиток громадянського суспільства й введення нових методик і технологій у систему публічної комунікації між державою та суспільством. Активізація роботи громадських організацій у цьому напрямку спричинена і посильною грантовою допомогою чисельних іноземних донорів (грантових союзів, фондів, благодійних об’єднань), які розгорнули широку кампанію із залучення інституцій «третього сектора» до надання громадянам різного роду соціальних послуг. Завдяки такому інвестиційному буму, матеріально-фінансовим заохоченням грантова співпраця органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій виглядає досить успішно. Попри звинувачення окремих учасників грантових програм у «грантоїдстві», взаємодія інституцій держави й громадянського суспільства є хоч і не зразковою, та все ж значною мірою показовою. Вона слугує чудовим прикладом співпраці та поєднання досвіду, ініціативності й перевіркою можливостей усіх залучених до державотворчого процесу публічних сторін.

Але в інших випадках громадські ініціативи досить важко торують собі шлях до функціонального визнання. Зокрема, відчутним залишається процес обмеження ініціатив громадських активістів щодо публічності та прозорості дій владних інституцій та відмежування влади від суспільства шляхом визначення меж компетенцій суб’єктами публічно-управлінських відносин. Через це значна кількість важливих ініціатив громадян залишається поза увагою тих, хто може і, найголовніше, має реальні можливості впливу на прийняття рішень, їх реалізації з метою нівелювання частково, або ж вирішення у повній мірі проблем місцевого розвитку. Водночас, це неабияк звужує можливості «третього сектора» й позбавляє незалежні від держави громадські інституції виконання властивих їм суспільно-корисних функцій. Саме тому еволюція публічного управління та застосування публічно-управлінських інновацій є прогресивним наслідком синерге­тичної дії державних та громадських суб’єктів соціальної взаємодії.

Ще один важливий, з нашої точки зору, момент криється в усвідомленні нових реалій регіонального розвитку сучасної України, яка потребує особливої уваги до етнонаціональної та релігійної мозаїчності громадянського суспільства. У цьому контексті індикаторами суспільних настроїв можуть виступати громадські організації національних меншин. Тому важливим як ніколи кроком є виділення специфіки регіональних громадських організацій, у тому числі національних меншин, і вмілого використання їхнього досвіду і взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування для перспектив розвитку громадянського суспільства. Адже багатонаціональне середовище українських регіонів потребує цільової уваги центральної та регіональної влади на вирішення чималих освітньо-культурних, соціально-побутових, інтеграційно-психологічних проблем місцевих громад, значного вливання публічно-управ­лінських інновацій у сферу, без перебільшення, вразливої соціальної інфраструктури.

Існує думка, що етнонаціональні спільноти особливо чутливо реагують на відмежування публічної влади від їхніх проблем, шукаючи натомість захисту своїх інтересів у «материнських» інституцій за кордоном, що подекуди використовується іншими країнами для пропаганди відцентрових настроїв, провокаційних, дестабілізаційних цілей. Тому центральна й регіональна влада разом із громадськими організаціями повинні постійно вдосконалювати форми й методи публічної співпраці з метою інтеграції представників різних етносів, національностей та віросповідань в українське суспільство, залучати їх до вирішення суспільних проблем, акцентувати увагу на необхідності спільної праці та взаємної зацікавленості у розвитку регіонального соціуму, що сприятиме й розбудові відповідної соціальної інфраструктури.

Для практичного вдосконалення публічної взаємодії держави і громадянського суспільства слід розробити державні механізми підтримки та заохочення діяльності громадських організацій із метою цілеспрямованої та якісної децентралізації державного управління в різних суспільних сферах. Така програма соціумної самоорганізації передбачала б високий ступінь участі громад, у тому числі етнонаціональних спільнот, у прийнятті рішень щодо задоволення конкретних запитів людської життєдіяльності за допомогою публічно-управлінських інновацій, пропагувала б «дух волонтерства» як основу гуманістичного суспільства, врешті-решт, орієнтувалася б на вирішення соціальних проблем громадян. Ініціювання відповідної нормотворчості стало б сигналом для публічної влади з боку громадянського суспільства у напрямку готовності до співпраці та відповідальності у виконанні державотворчих завдань. Разом із тим, це сприяло б усвідомленню всіма громадянами України акумулюючої ролі грома­дянського суспільства та його значного впливу на перспективи публічного управління та розвитку соціально справедливої держави. Особливо це стосується тих категорій громадян багатонаціональних ре­гіонів, інтереси яких включають аспекти громадянської інтеграції, національно-куль­турної та соціально-психологічної соціа­лізації, а також тих, котрі розраховують на взаємність відповідального управління як державних, так і громадських інституцій, у тому числі в локаціях із вразливою соціальною інфраструктурою.

Сьогодні державна влада в Україні чимало робить, аби ефект від реформи децентралізації системи управління був позитивним. Попри змінність влади, зовнішні чинники впливу на процес державотворення та реакцію громадянського суспільства на суперечливість ідеологічних протистоянь, в Україні незмінним залишається курс держави на модернізацію демократичних відносин. Одним із пріоритетних напрямів у цьому контексті є процес децентралізації. Зокрема, вважаємо, важливим етапом успішної реалізації завдань системи розвитку публічно-управлінських відносин є завершення процесу створення об’єднаних територіальних громад та районування, що має розірвати замкнене коло недовіри до громадських організацій. Для ефективності реформування системи публічного-управління, творення й дієвого життя громад на місцях не зайвим було б залучення до співпраці громадського потенціалу й надання соціально-психо­логічних та інших послуг місцевим жителям представниками громадських організацій. Усе це разом дає добрий ґрунт для тісної співпраці між ТС, ОМС, регіональними органами державної влади, можливість адаптуватися до нових стандартів надання соціальних послуг за умов застосування доступних публічно-управлінських інновацій, розширює лідерські якості громадського загалу та простір активності громадян загалом.

Отже, розбудова демократичних відносин між державою і громадянським суспільством неможлива без узгодженої співпраці всіх інституцій, які обслуговують публічні інтереси громадян. А взаємовплив органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій із використанням оптимально обраних інструментів публічно-управлінських інновацій є прагматично життєво важливим для сучасного розвитку України.

Підсумовуючи вищенаведені судження, слід зауважити, що в Україні, попри складності зовнішньо- і внутрішньополітичного розвитку, курс на євроінтеграцію та реальну імплементацію демократичних інституційних принципів залишається не тільки незмінним, а й пріоритетним. Українські громадські організації намагаються на практиці використовувати позитивний досвід суспільно-корисної діяльності інституцій громадянського суспільства країн Європейського Союзу, приживлюючи традиційний і визначальний для сутності соціумних об’єднань соціально орієнтований «дух волонтерства». Однак є певні складності, які пов’язані з тим, що активність та ініціатива громадських організацій не достатньо чітко регулюються правовими нормами, хоча прогрес у цьому напрямку все ж відчутний. Це впливає і на належне сприйняття громадських організацій як регіональною владою, так і місцевими громадами, які ще загалом не готові до реалізації принципу взаємного доповнення й скептично ставляться до ефективності «третього сектора» як регенератора суспільних інтересів за сприяння державної політики, з острахом беруться за пошук і впровадження публічно-управлінських інноваційних механізмів.

Синергетичний підхід до розуміння сучасних проблем соціально орієнтованого українського державотворення перезавантажить систему організації суспільно-державних відносин і правил публічно-управлінської участі громадян. Учасники такого процесу змушені усвідомити необхідність використання модерних підходів до публічної взаємодії між суб’єктами суспільно-державних відносин, переосмислити публічний потенціал громадських організацій, не боятися застосування управлінських інновацій, вдосконалювати й адаптовувати їх для прогресу людських відносин.

Джерела:

Державна політика сприяння розвитку громадянського сус­пільства: методичні рекомендації. Київ, 2013. URL: http://www.ucipr.org.ua/publicdocs/ state_policy_CSO2013.pdf.

Дзюба С. Громадські ради як прояв народовладдя. 3222: єдина служба правової допомоги. URL: https://3222.ua/article/gromadsk_radi_yak_proyav_ narodovladdya.htm.

Новикова В. І. Інфраструктура: сутність поняття, види, за­стосування у рекреаційній сфері. Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія «Географія». 2016. Вип.1 (64). С. 18–22.

Титаренко Л. Становлення, розвиток та перспективи соціально орієнтованої держави в Україні. Гуманітарний вісник ЗДІА. 2010. Вип. 41. С. 132–140.

Токар М. Громадські організації України в системі розвитку публічно-управлінських відносин: монографія / Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2020. 412 с.

Токар М. Ю. Потенціал взаємовпливу держави, місцевого самоврядування і громадських організацій в Україні: інтеграція досвіду, ініціатив, можливостей. Ефективність державного управління: зб. наук. пр. Вип. 4 (57): у 2 ч. Ч. 1 / за заг. ред. чл.-кор. НАН України В. С. Загорського, доц. А. В. Ліпенцева. Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2018. URL: http://edu.lvivacademy.com/ article/view/164592.

Токар М., Петровський П. Взаємодія органів державної влади й інституцій громадянського суспільства. Науковий вісник Карпатського університету імені Августина Волошина. Випуск 2, Ужгород: Поліграфцентр "ЛІРА", 2020. С. 129 - 136.