Мирослав ТОКАР, аспірант УжНУ.

Наголошуючи на ефективності публічно-управлінських відносин, не забуваймо, що їхньою засадничою першоосновою є вміння знаходити компроміс і відкрито йти на партнерство заради досягнення поставлених цілей. Демократичний шлях розвитку України демонструє ефективні випадки підживлення державотворення з боку громадянського суспільства і, зокрема, таких його інституцій, як громадські організації. Синергетична дія у напрямку суспільно-корисної праці всіх ключових суб’єктів публічно-управлінських відносин сьогодні неодмінно лежить в основі ефективного розвитку держави і громадянського суспільства.

А особливо це стосується періоду, коли держава опиняється перед загрозою поринання у нестабільну чи кризову фазу свого життя і сталий розвиток усіх суспільно важливих аспектів зазнає подекуди кардинальних змін, а виконання коротко- і довгострокових державно-управлінських планів також ставиться під питання, а то й практично унеможливлюється. У такому випадку надважливо передбачити відповідну ситуацію, бути готовою до неї, підійти з чітким планом її подолання. Але якщо вже криза є неминучою, або застала державу зненацька, то вкрай необхідним є вміле управління нею та послідовна політика мінімізування негативних наслідків, які можуть бути викликані кризою, а згодом і вирішення всіх проблем, які виникли внаслідок такої ситуації. Як показує практика, саме за таких умов, значна частина громадян готова активізуватися на боротьбу з наслідками кризових ситуацій, а громадські організації як автономні інституції громадянського суспільства публічно позиціонують себе як суспільно-корисні організації, які готові стати допоміжною ланкою держави у подоланні наявних проблем, що виникають. Тому слід вивчити умови й конкретні механізми міжсуб’єктної публічної взаємодії в кризових ситуаціях.

Метою нашого дослідження є визначення місця й ролі громадських організацій у кризових ситуаціях, які загрожують стабільному розвитку держави й змушують її адекватно реагувати на небезпеку й проявляти готовність до співпраці з такими інституціями громадянського суспільства, як громадські організації.

Українська держава, публічна влада повинні чітко усвідомлювати значення діяльності громадських організацій у процесі сучасного державотворення й всіляко підтримувати їхні публічні ініціативи, особливим чином сприймати природний потяг до співпраці й вибудовувати відповідну політику взаємодії з інституціями громадянського суспільства. Особливо важливою така співпраця потрібна у складні періоди державного життя, а саме у часи суспільно-державних криз, виникнення яких може бути викликане як природними, так штучними причинами. У такий час державі буває складно повноцінно реагувати на виклики долі й вона потребує прагматичної допомоги інституцій, які наповнюють функціональним змістом сутність «третього сектору». Це демократична норма і практика, яка вселяє так необхідну для стабільного державотворення взаємну довіру між владою і громадянами. У цій ситуації проявляється чи не єдиний яскравий приклад, коли безпосередньо громадянське суспільство виступає як суб’єктом, так і об’єктом публічно-управлінських відносин, у яких задіяні всі інституції соціуму та держави. Нестабільність соціально-економічного та політичного розвитку держави часто-густо вразлива до різного роду кризових явищ. Вони можуть бути різними за багатьма показниками і не завжди держава спроможна дати самостійно їм раду. Особливо чутливо кризові ситуації відчуває суспільство, яке й пропонує у таких випадках якщо не альтернативні способи подолання дестабілізації, то бодай здійснює допоміжний супровід. Відтак, виникає необхідність введення в дію державою своєрідного «режиму максимального сприяння розвитку громадських організацій у кризових ситуаціях». На нашу думку, особливо в таких умовах пропонована програма має стати певної ідеологією співпраці, чітким сигналом громадянському суспільству про бажану співпрацю, про залучення активістів і простих представників громадських організацій до вирішення нагальних суспільних проблем тощо. Водночас, «режим максимального сприяння» може яскраво свідчити про реальне ставлення держави до громадянського суспільства, про цінність громадянської ініціативи для публічної влади.

Акцентуючи увагу на понятті «кризова ситуація», дамо їй узагальнене трактування й предметне розуміння в нашому дослідному випадку. Отже, «кризова ситуація» – це певний «переломний момент у функціонуванні будь-якої системи, у процесі якого вона піддається впливу ззовні чи зсередини, що вимагає якісно нового реагування з боку цієї системи» [5]. Вона може виникати через вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників, які створюють потенційну загрозу діяльності та навіть життю громадян [2, с. 116 – 117]. Тому будь-яка криза несе в собі небезпеку і наскільки вона може бути небезпечною, а її наслідки передбачувані чи непередбачувані, значною мірою залежить від своєчасного і найголовніше ефективного реагування суб’єктів, які опинилися в такій ситуації. Так чи інакше, за будь-якого перебігу подій, сталий розвиток є порушеним, інституції держави й суспільства змушені переходити на особливий режим діяльності, щоб із найменшими негативними наслідками пережити важкий стан кризи. Відтак, на порядок денний виринає питання ефективності антикризового управління як процесу взаємодії суспільних суб’єктів в умовах потенційної або реальної загрози їхній діяльності, а найголовніше – передбаченню, запобіганню чи пом’якшенню проявів кризових явищ [3, с. 70]. Значну роль у даному контексті відіграють і кризові комунікації [4, с. 105 – 106].

Виходячи з вищенаведеного, виділимо декілька найбільш вразливих для сучасної України кризових ситуацій, які мають очевидний вплив на стабільність розвитку держави й потребують адекватної реакції з її боку в напрямку взаємовигідної співпраці з інституціями громадянського суспільства. Згрупуємо деякі з них за критерієм найбільшої подібності ознак. Отже, серед них:  

1) політична (економічна) криза;

2) екологічна (техногенна) катастрофа;

3) війна (інший вид збройний конфлікту);

4) міжнаціональний (етнічний) конфлікт;

5) вірусна епідемія (масовий спалах будь-якої хвороби) та ін.

Кожна з названих кризових ситуацій звичайно має свій особливий набір передумов, перебігу, специфічних ознак, масштабів та інших складностей, уроків і наслідків. Безперечно, значну роль у цьому процесі відіграє вміле управління кризовими ситуаціями, яке не обмежується виключно державною справою, а потребує додаткової допомоги [7]. Принаймні в Україні, з її нестабільним економічним та політичним життям, державним інституціям наодинці буває важко справитися з будь-якою кризовою ситуацією. Тому державна політика може покладатися на інституції громадянського суспільства, які згідно своїх статутно-програмових цілей спроможні виконувати суспільно-корисну роботу. Відтак, у державну політику слід закладати механізми сприяння реалізації функціонального потенціалу громадських організацій, які володіють значним людським капіталом, оперують провідними інтелектуальними, креативними, інноваційними та іншими характеристиками в своїй діяльності [8, с. 117 – 118]. І саме в кризових ситуаціях від їхньої допомоги не слід відмовлятися, а навпаки – підтримати й співпрацювати. Також слід зауважити, що кризова ситуація часто впливає на зміну акцентованої діяльності громадських організацій, які за таких обставин перепрофілюються під виконання важливих у конкретно існуючий час завдань для суспільства  держави, що й робить їх суспільно-корисними організаціями.

Наголосимо на ще одному важливому уточненні. Говорячи про «режим максимального сприяння розвитку громадських організацій в кризових ситуаціях», необхідно підкреслити, що тут термін «режим» використовується не в значенні надмірного контролю влади над громадськими організаціями, що можна було б сприйняти як антидемократичний крок у бік громадянського суспільства. Адже у даному випадку про ефективний формат співпраці між суб’єктами публічно-управлінських відносин не могло б бути і мови. У нашому ж випадку «режим» є необхідною нормою встановлення певних сукупних правил, заходів та інструментів, покликаних змінити на краще стан тих негативних речей, які, вочевидь, є наслідком кризової ситуації. Він передбачає формування реальних і прагматичних умов для забезпечення конкретної роботи та функціонування відповідних структур, що її забезпечують.

Згадуваний «режим максимального сприяння розвитку громадських організацій в кризових ситуаціях» пропонуємо розділити на два публічно-управлінські блоки. Перший із них має бути спрямований на формування державної частини програми, яку мають відповідально супроводжувати органи публічної влади. До таких із основних віднесемо наступні напрямки:

• адекватна оцінка кризової ситуації;
• прогноз і контроль використання матеріально-фінансових та людських ресурсів;
• чітке планування дій суб’єктів антикризової програми;
• ефективне управління, публічно-управлінський та інший супровід;
• визначення напрямів співпраці й статусу організацій суспільно-корисної дії в конкретних кризових ситуаціях.

Перелік не повний, але й він вказує на засадниче розуміння відповідального характеру дій держави у відповідній ситуації. Зрозуміло, що держава і так зазвичай оперує відповідним набором інструментів, механізмів і заходів, що спрямовані на попередження та недопущення загроз, передусім, безпеці громадян у кризових ситуаціях. Розмірковуючи з приводу названих вище напрямків, звернемо увагу на те, що держава змушена відповідально підійти до оцінки кризової ситуації в контексті поглибленого вдосконалення публічно-управлінських відносин. Адже від усвідомлення реальних загроз, які може нести кризова ситуація, залежить можливість недопущення або ж мінімізація негативних явищ, які в результаті цього можуть виникнути. Попри те, що в Україні достатньо чітко визначено нормативно-правове регулювання кризових комунікацій неконтрольованість наслідків кризових ситуацій традиційно залишається на непередбачуваному рівні. У цьому контексті надважливо, щоб державна влада публічно комунікувала з громадянами, не приховувала від них будь-яку інформацію, яка стосується ситуації, була відкритою до співпраці з громадськими організаціями, а відтак – на практиці довела б ефективність своїх намірів та дій [1].

Другий блок «режиму максимального сприяння розвитку громадських організацій в кризових ситуаціях» має бути спрямований на пріоритетну підтримку й державне стимулювання діяльності інституцій громадянського суспільства в наступних напрямках:

• здійснення інформаційно-просвітницької роботи;
• захист соціально вразливих груп населення;
• надання соціально-сервісних послуг громадянам;
• підтримка волонтерського руху й спрощення державно-податкового режиму в змісті супроводу матеріально-технічної допомоги громадянам;
• здійснення правового та іншого консультаційно-дорадчого супроводу;
• стимулювання процесу діджиталізації сервісних послуг;
• підтримка прямої комунікації громадських організацій із територіальними громадами;
• стимулювання активної роботи в місцях (регіонах) із вразливою інфраструктурою;
• проведення незалежних експертно-аналітичних досліджень;
• надання пропозицій щодо вдосконалення шляхів вирішення соціальних проблем;
• здійснення громадського контролю за діяльністю публічної влади.

Згаданий перелік вказує на реальний функціонально-діяльнісний потенціал громадських організацій, які жодним чином не претендують на дублювання чи, тим більше, перебирання на себе відповідних функцій держави, а лише можуть значною мірою допомогти, а в деяких випадках підсилити і спрямувати в потрібному руслі синергію державної політики і запитів суспільства. Особливу цінність така диспозиція набуває в кризових ситуаціях. І більшість із названих вище напрямків сприяння розвитку громадських організацій у кризових ситуаціях пройшли вже апробацію в сучасній українській історії, щоправда, за значної переваги громадської ініціативи над сприянням держави. У період Революції Гідності, впродовж усього перебігу війни на сході України, під час коронавірусного карантину [6] особливого розвитку набув волонтерський рух, який має не тільки індивідуальне, а й колективне (у вигляді громадських організацій) обличчя. На жаль, об’єднання громадян, які задіяні в суспільно-корисній роботі, не завжди знаходять належну підтримку з боку держави й публічної влади. Така ситуація не сприяє виваженим процесам державотворення, гальмує демократизацію і процес децентралізації, негативно впливає на вдосконалення публічно-управлінських відносин, розвиток громадянського суспільства в Україні загалом.

Разом із тим усвідомлюємо, що процес розвитку системи громадських орга­нізацій України в умовах динамічного вдосконалення публічно-управлінських відносин – це шлях досягнень, перепон та супе­речностей. Тому важливим, на наше переконання, є усвідомлення синергетичного ефекту дій держави і громадянського суспільства у процесі ставлення до діяльності громадських організацій в Україні, оптимізації механізмів їхньої підтримки з боку держави, створення сприятливих умов для їхнього розвитку й не тільки у кризових ситуаціях.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. У результаті дослідження можемо констатувати, що попри неоднозначність трактувань ролі громад­ських організацій та прагнення якщо не заперечити важливість їхньої діяльності, то бодай звести її до окремих, незначних чи фрагментарних функцій, практика їхньої затребуваності в публічно-управлінських відносинах об’єктивно інша. Сьогодні засоби публічного управління дають можливість виправити цю несправедливість і надати змісту взаємодії інституцій держави і громадянського суспільства якісно нового дихання.

Список використаних джерел:

1. Громадські організації назвали головні механізми впливу на владу. Результати опитування. Детектор медіа. 2020. 16 травня. URL: https://detector.media/infospace/article/177197/2020-05-16-gromadski-organizatsii-nazvali-golovni-mekhanizmi-vplivu-na-vladu-rezultati-opituvannya/.

2. Гута С. С. Поняття «кризова ситуація, зумовлена воєнно-політичними чинниками», «воєнно-політична криза» в теорії державного управління. Інвестиції: практика та досвід. 2017. № 7. С. 116 – 120.

3. Карпенко О. А. Основи антикризового управління: навчально-методичний посібник. К.: НАДУ, 2006. 208 с.

4. Овсяник В. М. Кризові комунікації в умовах надзвичайних ситуацій. Вісник НАДУ при Президентові України (Серія «Державне управління»). 2018. Вип. 2. С. 105 – 111.

5. Організаційно-економічні передумови антикризового управління. Бібліотека економіста. URL: https://library.if.ua/book/60/4269.html.

6. Основний напрямок діяльності ГО під час пандемії – інформаційне роз'яснення. Результати опитування. Детектор медіа. 2020. 15 травня. URL: https://detector.media/infospace/article/177184/2020-05-15-osnovnii-napryamok-diyalnosti-go-pid-chas-pandemii-informatsiine-rozyasnennya-rezultati-opituvannya/.

7. Ткаченко М. О. Оцінка та інструментарій антикризового управління. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/2765/st_37_18.pdf?sequence=1.

8. Токар М. Ю. Публічно-управлінські інновації в діяльності громадської організації. Науковий збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Інноваційні технології як фактор розвитку суспільства» (Київ, 17 грудня 2019 року). Київ: МАІТ, 2019. С. 116 – 118.